Святий Благовірний Ростислав
Пам’ять 14 / 27 березня
Святий Ростислав,Київський, син Святого Мстислава Великого (+ 1132, пам’ять 14 червня), брат Святого Всеволода-Гавриїла (+ 1138, пам’ять 11 лютого, 22 квітня та 27 листопада), є одним з видатних державних і церковних діячів Київської Русі (України та Білорусі) середини XII століття.
З його ім’ям пов’язано зміцнення і піднесення Смоленська, Смоленського князівства і Смоленської єпархії Київської митрополії.
До XII століття Смоленська земля була складовою частиною єдиної держави – Київської Русі. Початок її політичному відокремленню був покладений у 1125 році, коли Святий Мстислав Великий, успадкувавши від свого батька, Володимира Мономаха, київський престіл, віддав Смоленськ у тримання своєму синові Ростиславу (у хрещенні Михаїл). Завдяки працям і подвигам Святого Ростислава Смоленська територія, якою він правив більше 40 років, розширюється, забудовується містами і селами, прикрашається храмами і монастирями, набуває вплив на справи всієї Київської Русі.
Святим Ростиславом засновані в Смоленській землі міста Ростиславль, Мстиславль, Кричев, Пропойськ, Васильєв та інші. Він став родоначальником смоленської династії.
У 1136 році Святий Ростислав домігся заснування окремої Смоленської єпархії. Першим її єпископом став Мануїл, поставлений у березні-травні 1136 р. митрополитом Київським Михаїлом, а майнове її положення було забезпечено Статутом Ростислава, виданим в тому ж році. Крім того, 30 вересня 1150 спеціальною грамотою Святий Ростислав підтвердив передачу Смоленській кафедрі Соборної гори в Смоленську, на якій стояв кафедральний Успенський собор та інші єпархіальні будівлі.
Сучасники високо цінували церковне будівництво Святого Ростислава. Навіть джерела, що нічого більше не повідомляють про нього, відзначають, що «Святу Богородицю будував у Смоленську». Ці слова слід розуміти не тільки в сенсі перебудови і розширення при Святому Ростиславі Успенського собору, спорудженого його дідом, Володимиром Мономахом, в 1101 році (перебудований собор був освячений єпископом Мануїлом на свято Успіння 15 серпня 1150 р.). Святий Ростислав був «будівельником Церкви» в більш широкому сенсі: він забезпечив матеріально Смоленський храм Успіння Богородиці, перетворив з міського собору в церковний центр величезної Смоленської єпархії.
Святий Ростислав був будівельником Смоленського Кремля і Спаського собору Смядинського Борисоглібського монастиря, заснованого на місці вбивства Святого Гліба (+ 1015, пам’ять 5 вересня). Пізніше його син Давид, виконуючи, можливо, бажання свого батька, переніс до Смядинська з Київського Вишгорода старі дерев’яні раки Святих Бориса і Гліба, в яких їх мощі спочивали до покладання в кам’яні раки в 1115 році.
У п’ятдесяті роки XII століття Святий Ростислав був втягнутий в тривалу боротьбу за Київ, яку вели представники двох найсильніших князівських угруповань – Ольговичів і Мономаховичів.
Хоча основним претендентом з боку Мономаховичів був дядько Ростислава Юрій Долгорукий, Святому Ростиславу, одному із самих могутніх володарів Білоруської землі та всієї Київської Русі, нерідко належав вирішальний голос у військовому і дипломатичному суперництві. Для кожного з учасників сутички він – одночасно небезпечний супротивник і бажаний союзник, крім своєї волі він опиняється в центрі подій. Це було ознакою Божого задуму, бо Святий Ростислав виділявся серед сучасників державною мудрістю, суворою справедливістю і безумовним послухом старшим, глибокою повагою до Церкви і її ієрархії. Для кількох поколінь він став уособленим носієм Білоруської Правди та праведності Київського православ’я.
Після смерті брата Ізяслава (+ 13 листопада 1154) Святий Ростислав на короткий час став великим князем Київським, але володів Києвом спільно зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем. Після смерті останнього (в кінці того ж року) він повернувся в Смоленськ, поступившись Київськими володіннями іншому своєму дядькові – Юрію Долгорукому, і усунувся від активної участі в кровопроливчій усобиці. Вдруге Святий Ростислав зайняв Київ 12 квітня 1159 хоча ще не раз довелося йому відстоювати батьківську спадщину з мечем в руках.
Роки правління Святого Ростислава припадають на один з найскладніших періодів в історії Київського Православ’я. Старший брат Ростислава, Ізяслав Мстиславович, прихильник автокефалії Київської Православної Церкви, обрав на митрополита Київського вченого ченця Климента Смолянина і повелів поставити його в митрополити собором єпископів Київської митрополії, без звернення по благословення до Константинопольського Патріарха. Це сталося в 1147 році. Російська ієрархія в основному підтримала митрополита Климента і князя Ізяслава в їх боротьбі за церковну незалежність від Візантії, але деякі єпископи на чолі з Ніфонтом, святителем Новгородським (пам’ять 8 квітня), не визнали автокефального Київського митрополита і ухилилися від спілкування з ним, перетворивши свої єпархії , надалі до з’ясування обстановки, в своєрідні «автокефальні» церковні округи. Так вчинив і єпископ Мануїл Смоленський.
Як завжди, противників автокефалії Київського Православ’я підтримали князі з сучасної Росії. Юрій Долгорукий, що дотримувався візантійської орієнтації, зайнявши в 1154 році Київ, негайно вигнав митрополита Климента і послав у Царгород за новим митрополитом. Ним став митрополит Костянтин, але він прибув у Київ лише в 1156 році, за півроку до смерті Юрія Долгорукого (+ 15 травня 1157). А ще через півроку, коли 22 грудня 1157 у місто вступив племінник Святого Ростислава, Мстислав Ізяславович, митрополит Костянтин повинен був тікати з Києва, і на митрополичу кафедру повернувся позбавлений влади Климент Смолянин. Почалася церковна смута – у Київській Русі стало два митрополита. Вся ієрархія і духовенство опинилися під забороною: митрополит-грек заборонив білоруських та українських священиків, які підтримували Климента, Климент заборонив усіх ставлеників і прихильників грека. Для припинення спокуси Святий Ростислав і Мстислав постановили видалити обох митрополитів і просити у Патріарха поставлення на Київську кафедру нового ієрарха.
Але складнощі на цьому не скінчилися. митрополит Теодор, який прибув до Києва восени 1161 р., помер навесні наступного року. Щоб протидіяти планам Андрія Боголюбського, який намагався в цей час провести в митрополити свого сподвижника єпископа Теодора, Святий Ростислав висунув свого кандидата, яким знову опинився багатостраждальний, але незломний духом митрополит Климент Смолянин.
Той факт, що великий князь змінив своє ставлення до митрополита Климента, який проводив ідею автокефалії Київського Православ’я, пояснюється впливом Києво-Печерського монастиря і особливо архімандрита Полікарпа. Архімандрит Полікарп, охоронець печерських переказів (у 1165 році він став настоятелем обителі), був самою близькою людиною для Святого Ростислава.
Святий Ростислав мав благочестивий звичай запрошувати по суботах і неділях Великого посту до свого столу Печерського ігумена з дванадцятьма ченцями і сам їм прислужував. Ростислав не раз виявляв бажання постригтися у ченці в обителі преподобних Антонія і Феодосія і навіть наказав побудувати собі там келію. Печерські ченці, користувалися величезним духовним впливом у стародавній Київській Русі, підтримували думку Ростислава про незалежність Київської Православної Церкви. Тим більше, що єпископи з греків були в ці роки на Русі навіть під підозрою щодо їх православності, у зв’язку з відомою «суперечкою про пости» («леонтіанська єресь»). Але благочестиве бажання Святого Ростислава домогтися у Константинопольського Патріарха благословення Київського митрополита Климента не здійснилося. Греки вважали право призначення митрополита на Київську кафедру своїм найважливішим привілеєм, що пояснювалося не стільки церковними, скільки політичними інтересами імперії. У 1165 році в Київ прибув новий митрополит – грек Іоан IV, і Святий Ростислав із смирення і церковного послуху прийняв його. Новий митрополит, подібно своєму попереднику, управляв Київською православною митрополією менше року (+ 1166). Київська кафедра знову залишилася вдовою, а великий князь був позбавлений батьківської ради та духовної опіки з боку митрополита. Його єдиною духовною розрадою було спілкування з ігуменом Полікарпом і святими старцями Києво-Печерського монастиря і Теодорівського монастиря в Києві, заснованого його батьком.
Повертаючись з походу на Новгород навесні 1167 р., Святий Ростислав занедужав. Коли він доїхав до Смоленська, де княжив його син Роман, рідні вмовляли його залишитися в Смоленську, але великий князь наказав везти його до Києва. «Якщо помру по дорозі, – заповідав він, – покладіть мене в отчому монастирі у Святого Теодора. Якщо Бог зцілить мене, молитвами Пречистої Своєї Матері та преподобного Феодосія, постригуся в Печерському монастирі».
Бог не судив виповнитися давньому бажанню Ростислава – закінчити життя ченцем святої обителі. Святий князь помер на шляху до Києва 14 березня 1167 р. (у інших джерелах вказано 1168 р.) Тіло його, згідно із заповітом, було покладене в Київському, Теодорівському монастирі.
У пам’ять про те, що Смоленськ та Смоленська земля є етнічною землею білорусів, пам’ять святого Ростислава святкується ще з Собором усіх Святих Білорусі, що святкується у 3 неділю після П’ятидесятниці.
Кондак благовірному Святому Ростиславу – Михаїлу, глас 4
Оборонця та будівельника отримала у Тобі Церква Київська, / і держава наша мудрого володаря. / Уподібнювався Ти Христу в покорі та пості, / за це отримав нагороду велику на небесах. / Тепер, у сонмі Святих Ангелів Христа оспівуючи / і біля престолу Його стоячи, / молися за людей землі Твоєї, / що Тебе прославляють гідно.
Святий Ростислав Великоморавський
Ростислав (чеськ. Rostislav, словац. Rastislav) (* ? — † після 870). Під час його земного життя на Великоморавію прийшли з Візантії «учителі словенські» Кирило і Мефодій. 1994 року канонізований православною церквою в Пряшеві та Брно.
846 року Людовик II Німецький, король Східно-Франкського королівства посадив на великоморавський престол Ростислава, сподіваючись, що ним можна буде легше управляти, ніж його попередником Моймиром І. Під час перших років Ростислав уникав сутичок та війн із сусідніми країнами, але вже у 850 році позбувся впливу Людовика II, відкрито підтримував його ворогів та вигнав баварських місіонерів з країни.
855 року Людовик з великою армією напав на Великоморавію біля фортеці Девін (словац. Devín), біля сучасної Братислави, де зруйнував околицю, але був відбитий. Перемога Ростислава стала такою переконливою, що він наважився зробити навіть каральну експедицію — набіг у Східну марку, що підняло його авторитет і могутність його держави. З цього моменту починаються тривалі війни з франками, і можна припустити, що їх метою було досягнення повної незалежності від Східно-Франкського королівства.
Війни 858—863 років
Людовик II 858 року мав задум підкорити одразу всі сусідні слов'янські племена, які проживали на схід від кордонів його держави (ободритів, линян, великоморавських слов'ян), і готовий був кинути 3 групи військ, але свій задум не здійснив через війну з власним братом Карлом II Лисим, якого не переміг, та через заколот у Баварії, де повстав проти нього маркграф Чеської марки Ернест. 861 року Людовик II придушив баварське повстання і Ернеста та його близьких покарав.
Крім того, 858 року союзником Ростислава став син Людовика II, Карломан II, з 856 року маркграф Східної та Карантанської марки. Поки Карломан у 861 відсторонив від влади всіх графів вірних Людовику та замінив їх власними, Ростислав напав на союзника Людовика Прібіну й убив його. Потім Ростислав з Карломаном здійснили спільний похід проти Східно-Франкського королівства і зайняли територію аж до річки Інн. Хоч Карломан 862 року підкорився батькові, який його залишив управляти Східною маркою, через кілька місяців знову об'єднався з Ростиславом і Людовик поклявся, що Карломан вже не може отримати жодного титулу. У 863 році Людовик переміг свого сина тим, що симулював спільний франко-болгарський військовий похід проти Ростислава, що йому дозволило покінчити союз Ростислава з Карломаном і, врешті—решт, здійснити неочікуваний напад на Карломана, замість нападу на Ростислава. Карломан був переможений і втік. Його колишні володіння були розділені на дві частини: Східну марку та Карантанію. Людовик побоювався, що Карломан втече до Ростислава, але той незабаром вкотре підкорився батькові.
Візантійська місія — Кирило і Методій
Приблизно в тій добі (861 року) Ростислав вирішив, що остаточно покінчить з впливом східних франків у Великоморавії. Тому звернувся до папи римського з проханням надати вчителів, які б могли вишколити місцевих священиків (згідно з декотрими джерелами хотів єпископа). Однак папа не відгукнувся. Візантійські священики, які вже давно діяли у Великоморавії запропонували звернутися з цим самим проханням до візантійського імператора Михаїла ІІІ. Ростислав разом із Святополком так вчинили 861 або 862 року. Михаїл ІІІ, який в переддень схизми радо використав такий шанс і приблизно 863 року прислав Кирила і Методія.
Влітку 863 року коли Людовик II Німецький об'єднався з болгарським царем Борисом І і переміг Карломана, Ростислав перебував у фортеці Девін, в сучасній Братиславі, тобто на кордоні Великоморавії, де готувався до оборони. Влітку 864 року Людовик здійснив очікуваний великий похід. При Туллні переправився через Дунай і дістався аж під Девін, де Ростислава оточив. Східнофранкське військо було в перевазі. При цій події вперше письмово згадується Девін. Подібно як 855 року цього разу Людовикові теж не вдалося могутню фортецю здобути, але виникла безвихідна ситуація, бо Ростислав не мав куди з оточення втекти. Врешті-решт домовились на такому компромісі: Людовик повернувся (не напав на Великоморавію), а Ростислав присяг Людовику «вірність на вічні віки». Ростислав уклав такий мир в надії утримати нову християнізаційну справу, яка тільки починалася після приходу учителів Кирила і Мефодія.
Однак Ростислав свою клятву вірності дотримував лише настільки, що перестав нападати на землі Людовика. На незалежності Великоморавії нічого не змінилося, і Ростислав надалі був охоронцем неспокійних у Східно-Франкському королівстві.
Святополкове Нітранське князівство
В кінці 50-их років 9 ст., Святополк I, племінник Ростислава, став князем удільного Нітранського князівства. Після чергового невдалого нападу східних франків 867 року, Ростислав дарував (дава до лена) Святополку це князівство (значить цілу східну частину Великоморавії). Найпізніше в цьому році дійшло де-факто до розподілу Великоморавії на дві частини, причому вже давно до того Святополк не був лише одним з князів підпорядкованих Ростиславу, але прямо його співволодарем. «Фулдські анали», наприклад, згадують Нітранське князівство як «країну Святополка» і відрізняють його від власне Великоморавії. Так само папа римський 869 року адресував листа «Gloria in excelsis» Святому Ростиславу, Святополку та Коцелю (їхні Моравське, Нітранське та Панонське князівства творили архієпархію Мефодія). А також посольство до Михаїла ІІІ 862 року, з якого пізніше взяла початок місія солунських братів, Ростислав зі Святополком відправляли разом.
Східно-Франкська окупація
Як Ростислав, так і Святополк були змушені у 868–869 роках відбивати чергові напади східних франків. 870 року Святополк перейшов на сторону ворога і визнав суверенітет східних франків над його Нітранським князівством. Після того, як Ростислав намагався полонити Святополка, Святополк у свою чергу дав полонити Ростислава і віддав його в листопаді 870 до рук східних франків. Крім того вислали власних графів Вільяма та Енгельшалька як регентів у Моравське князівство Ростислава. Святополк у Нітранському князівстві, який тоді надіявся, що стане володарем і в тій частині Великоморавії, яка належала Ростиславові, відмовився визнати східно-франкську окупацію, за що його разом з Мефодієм ув'язнили. Влітку 871 року під проводом Славомира виникло великоморавське повстання проти східно-франкських регентів. Франки звільнили Святополка за умови, що їм допоможе придушити повстання. Однак звільнений Святополк обернувся проти франків, переміг, і став новим володарем Великоморавії. Його перемога означала остаточний кінець будь-якої надвлади східних франків у Великоморавії.
Ростислава відправили до Баварії, в Регенсбурзі його засудили на смерть, однак король Людовик йому дав милість, і так його «лише» осліпили. По тому, Ростислав помер в якомусь з монастирів
Святий Ростислав зійшов на Моравський престол в 846 році. До цього часу на території Велокоморавской держави вже діяли християнські проповідники з Греції, Валахії та Німеччини. Від кого-то з цих місіонерів Святий Ростислав прийняв хрещення і вирішив весь свій народ привести до світла Христової віри. Однак Святий розумів, що проповідь християнства може бути успішною тільки в тому випадку, якщо місіонери будуть звертатися до народу на його рідній мові. Хто йшов же з німецьких земель проповідники не знали слов'янської мови і богослужіння здійснювали по-латині. До того ж вони підтримували німецьких королів в їх прагненні не допускати посилення Велікіморавской держави і домагатися панування над слов'янськими племенами Центральної Європи. Святий Ростислав спочатку звернувся до Папи Римського з проханням надіслати місіонерів, які б знали слов'янську мову і могли б протистояти політично забарвленою німецької місії. Але який перебував тоді на Римському престолі папа Микола I був союзником німецького короля Людовика і тому не задовольнив прохання Святого. Тоді Ростислав в 862 році відправив посольство до візантійського імператора Михаїла III. У своєму листі Святий писав:
«Наш народ відкинув язичництво і містить закон християнський. Тільки немає у нас такого вчителя, який би віру Христову пояснив нам на рідній мові. Інші країни (слов'янські), побачивши це, побажають йти за нами. З огляду на це, владико, пішли до нас такого єпископа і вчителя, адже від вас в усі країни добрий закон виходить. »
У відповідь на це прохання Михайло III за порадою патріарха Фотія направив до Моравії Святих братів Костянтина (в чернецтві - Кирила) і Мефодія. Святий Ростислав був радий, що його прохання було почуте. Особливою радістю його наповнила і грамота, яку принесли брати від святителя Фотія. У ній патріарх писав, звертаючись до Ростислава:
Бог, Який велить кожному народу прийти до пізнання правди і досягти почесті вищого звання, споглянув на твою віру і зусилля. Потроївши це нині в наших літах, Той Сам виявив і письмена на вашій мові, яких раніше не було, але тепер з недавніх пір існують, щоб і ви були полічені до народів великих, які Бога хвалять на своїй рідній мові. А по сему ми послали до Тебе того, яким вони і були виявлені, чоловіка дорогоцінного і прославленого, вельми вченого, філософа. Ось, прийми цей дар кращий і гідний, ніж будь-яке золото, срібло і дорогоцінні камені і все пре-ходить багатство. Постарайся разом з ним сміливо затвердити справу і всім серцем шукати Господа; і не закривай порятунок для всього народу, але всіляко спонукають, щоб не лінились, а вступили на шлях правди, щоб і ти, якщо приведеш їх своїм старанням до пізнання Бога,
Святі брати прийшли в Великоморавське державу через Болгарію в 863 році і почали проповідь християнської віри на слов'янській мові, який вони вивчили на своїй батьківщині - в Солуні. Ними були переведені на слов'янську мову книги Священного Писа-ня і богослужбові тексти, відкриті перші в Моравії християнські школи. Люди сприйняли діяльність Святих братів з великою радістю. Навіть деякі священики латинського обряду, будучи етнічними слов'янами, стали здійснювати богослужіння за східним обрядом слов'янською мовою. Найімовірніше, Святі Кирило і Мефодій перебували в цей час в резиденції Святого Ростислава, який також брав участь в їх візантійсько-слов'янських богослужіннях.
Латинські місіонери відразу ж стали в жорстку опозицію діяльності Святих братів. Німецькі князі і клірики прекрасно розуміли, що справа Святих Кирила і Мефодія, підтримувана князем Ростиславом, закладає основи незалежності Великоморавської держави. Тому німецький клір звинуватив святих братів у тому, що вони вживають в богослужінні "неосвячений" мову, а також поширюють новоізмиш-ленне вчення про Святого Духа. Святий Кирило вступив в полеміку зі своїми обвинувачами, доводячи їм згубність "тримовний єресі". Святі брати хотіли відправити своїх слов'янських учнів для посвячення в Константинополь, але доконаний там палацовий переворот не дозволив їм здійснити цей план, і вони вирішили їхати в Рим,
У той час, коли святі брати перебували в Римі, ситуація в Моравії сильно змінилася. У 864 році німецький король Людовик почав війну проти Святого Ростислава. До кінця 869 року був укладений мирний договір, за яким Моравія отримувала повну незалежність від німців. У тому ж 869 році з Риму до Моравії прийшли новопоставлених священики, які стали здійснювати тут слов'янське богослужіння. Однак світ виявився недовгим. Племінник Ростислава Святополк, колишній удільним князем однією з моравських областей, несподівано зрадив свого дядька і став союзником німець-кого князя Карломаном, сина короля Людовика. Ростислав був захоплений в полон і переданий німцям, які його засліпили і уклали в темницю. Моравія виявилася в повній владі Карломаном. Він вступив в країну, позбавлену государя, і у всіх містах і фортецях поставив німецьких чиновників. Верховна влада була передана Святополку, до якого були приставлені два німецьких графа. Святополк не хотів задовольнятися лише номінальної-нальним титулом і прагнув отримати більшу ступінь свободи. За це німці і його ув'язнили. У Моравії піднялося народне повстання, яке прагнуло скинути з себе німецьке ярмо. Німці випустили Святополка з ув'язнення і відпустили його в Мо-равію для придушення повстання. Однак Святополк перейшов на бік повсталих, які проголосили його великим князем. У 873 році німці змушені були укласти з Святополком мир. Знову прийшовши до влади, Святополк став протегувати слов'янському богослужінню. У Моравії повернувся святий Мефодій і продовжив місіонерські праці свого брата (Кирило помер у Римі в 869 році). Верховна влада була передана Святополку, до якого були приставлені два німецьких графа. Святополк не хотів задовольнятися лише номінальної-нальним титулом і прагнув отримати більшу ступінь свободи. За це німці і його ув'язнили. У Моравії піднялося народне повстання, яке прагнуло скинути з себе німецьке ярмо. Німці випустили Святополка з ув'язнення і відпустили його в Мо-равію для придушення повстання. Однак Святополк перейшов на бік повсталих, які проголосили його великим князем. У 873 році німці змушені були укласти з Святополком мир. Знову прийшовши до влади, Святополк став протегувати слов'янському богослужінню. У Моравії повернувся святий Мефодій і продовжив місіонерські праці свого брата (Кирило помер у Римі в 869 році).
Але Святому Ростиславу не судилося побачити новий світанок своєї держави. Він помер в німецькому ув'язненні в 870 році.
Рішення про канонізацію Святого Ростислава було прийнято на Помісному Соборі Православної Церкви Чеських земель і Словаччини в грудні 1992 року, проте сама кано-ція відбулася в 1994 році. Урочистості з цієї нагоди проходили 29 жовтня 1994 року в Пряшеві і 30 жовтня того ж року в Брно. Вітальні листи з нагоди канонізації були спрямовані Предстоятелю Православної Церкви Чеських земель і Словаччини від імені Патріархів Константинопольського Варфоломія і Московського Алексія. Зарахувавши Святого Ростислава до лику святих, Церква повернула тисячолітній борг пам'яті того, хто стояв біля витоків християнської духовної культури та національної незалежності слов'ян.Пам'ять Святого Ростислава відбувається 28 жовтня.
