Апостол Павло, який спочатку носив єврейське ім’я Савл, належав до коліна Веніамінового і народився в кілікійському місті Тарс (у Малій Азії), який тоді славився своєю грецькою академією і вченістю своїх жителів. У Тарсі Павло отримав своє перше виховання і, ймовірно, там же познайомився з язичницькою культурою, бо в його розмовах і посланнях явно можна зауважити, що він був знайомий з творчістю поганських письменників (див. Діян. 17:28; 1Кор. 15:33; Тит. 1:12). Свою кінцеву освіту він здобув в Єрусалимі в прославленій рабинській академії в знаменитого учителя Гамаліїла (див. Діян. 22:3), який вважався знавцем Закону і, незважаючи на приналежність до фарисеїв, був людиною вільнодумною (див. Діян. 5:34) і любителем грецької мудрості. Тут же, за прийнятим у євреїв звичаєм, молодий Савл вивчив ремесло свого батька – мистецтво робити намети, яке потім допомогло йому заробляти кошти на прожиття власною працею (див. Діян. 18:3; 2 Кор. 11:8; 2 Сол. 3:8).
Молодий Савл, мабуть, готувався до посади рабина, а тому відразу ж після закінчення свого виховання і освіти він виявив себе сильним ревнителем фарисейських передань і гонителем віри Христової. Можливо, за призначенням синедріону він був свідком смерті першомученика Стефана (див. Діян. 7:58; 8:1), а потім отримав владу офіційно переслідувати християн навіть за межами Палестини в Дамаску (див. Діян. 9:1,2).
Господь, побачивши в ньому “обраний сосуд”, на шляху в Дамаск дивним чином закликав його до апостольського служіння. Під час подорожі Савла освітило яскраве світло, від якого він осліплим впав на землю. Зі світла пролунав голос: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» На питання Савла: «Хто Ти, Господи?» – Господь відповів: «Я – Ісус, Якого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна» (Діян. 9:4,5). Господь повелів Савлу йти в Дамаск, де йому буде вказано, що робити далі. Савлові супутники чули голос Христовий, але світла не бачили. Приведений під руки в Дамаск, осліплий Савл був навчений вірі і на третій день хрещений Ананієм. У момент занурення у воду Савл прозрів. З того часу він став ревним проповідником раніше гнаного їм вчення. На певний час він відправився в Аравію, а потім знову повернувся в Дамаск для проповіді про Христа.
Лють юдеїв, обурених його наверненням до Христа, змусила його тікати в Єрусалим (див. Діян. 9:23) у 38 році по Р. Х., де він приєднався до громади віруючих і познайомився з апостолами. Через задум елліністів убити його, він відправився у своє рідне місто Тарс. Звідси біля 43 року він був покликаний Варнавою в Антиохію для проповіді і потім подорожував разом з ним в Єрусалим, куди привіз допомогу тим, хто потерпав від голоду (див. Діян. 11:30).
Незабаром після повернення з Єрусалиму – за велінням Духа Святого – Савл разом з Варнавою відправився у свою першу апостольську подорож, що тривала з 45 по 51 роки. Апостоли пройшли весь острів Кіпр, і з того часу Савл, який навернув до віри проконсула Сергія Павла, іменується вже Павлом. За час цієї місіонерської подорожі Павла і Варнави були засновані християнські громади в малоазійських містах: Антиохії пісидійській, Іконії, Лістрі і Дервії. У 51 році апостол Павло взяв участь в апостольському Соборі в Єрусалимі, де палко виступав проти необхідності для християн з язичників дотримуватися обрядів Мойсеєвого Закону.
Повернувшись в Антиохію, Павло в супроводі апостола Сили здійснив другу апостольську подорож. Спочатку він відвідав раніше засновані ним Церкви в Малій Азії, а потім перейшов у Македонію, де заснував громади у Филипах, Солуні й Верії. У Лістрі Павло зустрів свого улюбленого учня Тимофія, а від Троади продовжив подорож з апостолом Лукою, який приєднався до них. З Македонії Павло перейшов у Грецію, де проповідував в Афінах і Коринфі, затримавшись в останньому на півтори роки. Звідси він послав два послання до Солунян. Друга подорож тривала з 51 по 54 роки. У 55 році Павло відправився в Єрусалим, відвідавши дорогою Ефес і Кесарію, а з Єрусалиму прибув в Антиохію (див. Діян. 17 і 18 роз).
Після недовгого перебування в Антиохії Павло здійснив третю апостольську подорож (56-58 рр.), відвідавши спочатку, за своїм звичаєм, раніше засновані малоазійські церкви, а потім зупинився в Ефесі, де на протязі двох років щодня проповідував «в училищі якогось Тирана» (Діян. 19:9). Звідси він написав своє послання до Галатів (з приводу посилення позиції тих, хто дотримувався юдейських звичаїв) і Перше послання до Коринф’ян (з приводу виниклих безладів і у відповідь на лист коринф’ян). Народне повстання, підняте проти Павла срібних справ майстром Димитрієм, змусило апостола залишити Ефес, і він відправився в Македонію (див. Діян. 19 роз.). На шляху він отримав від Тита звістку про стан Коринфської Церкви і про сприятливий вплив його послання. Тому він послав з Титом з Македонії Друге послання до Коринф’ян. Незабаром він і сам прибув у Коринф, звідки написав Послання до Римлян, маючи намір після Єрусалиму відправитися в Рим і далі на захід.
Апостол Павло в Кесарії, Микола Бодаревський
Попрощавшись у Мелиті з ефеськими пресвітерами, він прибув в Єрусалим, де через народний бунт, що виник проти нього, був узятий під варту римською владою і опинився в ув’язненні спочатку при проконсулі Феліксі, а потім при наступному проконсулі Фесті. Це сталося в 59 році, а в 61 році Павло, як римський громадянин, за його власним бажанням був відправлений до Риму на кесарів суд. Зазнавши корабельну аварію біля о. Мальти, апостол тільки влітку 62 року досяг Риму, де користувався великою поблажливістю римської влади і вільно проповідував. Цим і закінчується оповідання про його життя, що міститься в Книзі Діянь апостольських (Діян. 27 і 28 роз.). З Риму Павло написав свої Послання до Филип’ян (з вдячністю за прислану йому з Епафродитом грошову допомогу), до Колосян, до Ефесян і до Филимона, жителя Колос (з приводу раба Онисима, який втік від нього). Усі ці три послання були написані в 63 році і відправлені з Тихиком. З Риму ж у 64 році написане послання до палестинських Євреїв.
Подальша доля апостола Павла в точності невідома. Деякі вважають, що він залишався в Римі і за наказом Нерона зазнав мученицької смерті в 64 році. Але є підстави припускати, що після дворічного ув’язнення Павлу була дана свобода і він здійснив четверту місіонерську подорож, на яку вказують його так звані “пастирські послання”, – до Тимофія і Тита. Після захисту своєї справи перед сенатом і імператором Павло був звільнений від уз і знову подорожував Сходом. Пробувши довгий час на острові Крит, він залишив там свого учня Тита для висвячування пресвітерів по всіх містах (див. Тит. 1:5), що свідчить про висвячування ним Тита в єпископа Критської церкви. Пізніше у своєму Посланні до Тита апостол Павло наставляє його про єпископські обов’язки. З цього ж послання видно, що він припускав провести зиму 64 року в Нікополі (див. Тит. 3:12), поблизу рідного Тарсу.
Навесні 65 року він відвідав інші Малоазійські Церкви і в Мілеті залишив хворого Трофима, через якого сталося обурення проти апостола в Єрусалимі, що спричинило за собою його перші узи (див. 2Тим. 4:20). Чи проходив Павло через Ефес, невідомо, оскільки він казав, що ефеські пресвітери вже не побачать його обличчя (див. Діян. 20:25), але він, мабуть, у цей час висвятив Тимофія в єпископа для Ефеса. Далі апостол проходив через Троаду, де в якогось Карпа залишив свою фелонь (богослужебний верхній одяг) і книги (ймовірно, теж богослужебні, див. 2Тим. 4:13), і потім відправився в Македонію. Там він почув про посилення лжевчень в Ефесі і написав своє Перше послання до Тимофія. Пробувши певний час у Коринфі (див. 2Тим. 4:20) і зустрівшись на шляху з апостолом Петром, Павло разом з ним продовжував шлях через Далматію (див. 2Тим. 4:10) та Італію, дійшов до Риму, де залишив апостола Петра, а сам вже в 66 році відправився далі на захід, дійшовши, ймовірно, до Іспанії.
Після повернення в Рим він був знову ув’язнений (другий раз), і в такому положенні перебував до смерті. Є переказ, що після повернення в Рим він проповідував навіть при дворі імператора Нерона і навернув до віри в Христа його улюблену наложницю. За це він був відданий під суд. І хоча милістю Божою був позбавлений, за власним виразом, з левової пащі, тобто від розтерзання звірами в цирку (див. 2Тим. 4:16,17), проте був ув’язнений. З цього ув’язнення він написав в Ефес Друге послання до Тимофія, запрошуючи його в Рим, у передчутті своєї близької смерті на останнє побачення. Передання не каже, чи встиг Тимофій застати в живих свого вчителя, але воно розповідає, що сам апостол вже недовго чекав свого мученицького вінця. Після дев’ятимісячного ув’язнення він був страчений мечем як римський громадянин неподалік від Риму. Це було в 67 році по Р. Х., у 12 рік царювання Нерона.
Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне
При загальному погляді на життя апостола Павла видно, що воно різко ділиться на дві половини. До свого навернення до Христа Павло, тоді Савл, був строгим фарисеєм, виконавцем Закону Мойсеєвого і батьківських передань, які думали виправдатися справами Закону. Після свого навернення він став апостолом Христовим, цілком відданим справі євангельського благовістя, щасливим у своєму покликанні, розуміючі своє власне безсилля при виконанні цього високого служіння і приписуючи всі свої справи і заслуги благодаті Божій. Усе життя апостола до навернення, за глибоким його переконанням, було помилкою, гріхом і вело його не до виправдання, а до засудження, і тільки благодать Божа витягнула його з цієї згубної помилки. З того часу Павло прагне лише бути гідним цієї благодаті Божої і не ухилятися від свого покликання. Тому немає і не може бути мови про які б то не було заслуги – усе справа Божа.
Будучи повним віддзеркаленням життя апостола, усе Павлове вчення, що розкрите в його посланнях, наводить саме цю основну думку: людина виправдовується вірою, незалежно від справ Закону (див. Рим. 3:28). Але звідси не можна дійти до висновку, ніби апостол Павло заперечує всяке значення добрих справ (див., напр., Гал. 6:4; Еф. 2:10; 1Тим. 2:10 та ін.). Під “справами закону” у його посланнях розуміються не “добрі справи” взагалі, а обрядові справи Закону Мойсеєвого. Треба пам’ятати, що апостолу Павлу під час його місіонерської діяльності довелося винести запеклу боротьбу з протидією юдеїв і християн, які дотримувалися юдейських вірувань.
Багато з юдеїв і після прийняття християнства трималися погляду, що і для християн потрібне ретельне виконання всіх обрядових приписів Мойсеєвого Закону. Вони спокушали себе гордою думкою, що Христос прийшов на землю для спасіння тільки юдеїв, а тому язичники, які бажають спастися, мали прийняти обрізання і виконувати всі юдейські обряди. Це помилка так сильно заважала поширенню християнства серед язичників, що апостоли були змушені скликати в 51 році в Єрусалимі Собор, який скасував обов’язковість обрядових постанов Мойсеєвого Закону для християн. Але і після цього Собору багато християн, які дотримувалися юдейських вірувань, продовжували наполегливо триматися свого колишнього погляду і згодом зовсім відокремилися від Церкви, склавши своє єретичне суспільство. Ці єретики, протидіючи особисто апостолу Павлу, вносили смуту до церковного життя, користуючись відсутністю Павла в тій або іншій Церкві. Тому Павло у своїх посланнях був змушений постійно підкреслювати, що Христос – Спаситель усього людства, – як юдеїв, так і язичників, і що спасається людина не виконанням обрядових справ закону, а тільки вірою в Христа.
.jpg)