До Корінтян другого послання святого апостола Павла читáння.
2 Кор. 189 зач.; 9, 12 - 10, 7.
12. Браття, виконання цього служіння не тільки задовольнить потреби святих, але стане ще більш щедрим завдяки численним дякам Богові. 13. З приводу доказу цього вашого служіння вони будуть хвалити Бога за ваш послух у визнанні євангелія Христа та за щедрість вашого дару для них і для всіх. 14. І вони своєю молитвою за вас показують велику до вас любов заради надмірної благодаті Божої у вас. 15. Дяка хай буде Богові за його дар невимовний.
1. Я ж сам, Павло, благаю вас лагідністю і ласкавістю Христа, бо я, коли присутній між вами, покірний, а коли від вас далеко, сміливий супроти вас. 2. Отож вас прошу, щоб коли до вас прийду, не довелося мені сміливо вживати тієї певности, яку думаю відважно показати супроти деяких, що собі уявляють, начебто ми поводилися по-тілесному. 3. Ми живемо як люди, але не воюємо по-тілесному, 4. бо зброя нашої боротьби не тілесна, але сильна в Бозі для зруйнування твердинь; ми руйнуємо ложномізкування і всяку гордість, що повстає проти пізнання Бога, і займаємо в полон усякий розум на послух Христові; 6. ми також готові покарати всякий непослух, коли ваш послух завершиться.
7. Ви дивитеся на лице. Коли хто певний, що він Христів, нехай роздумає ще раз сам у собі, що так, як він Христів, так само й ми.
2 Кор. 9,12 – 10, 7. «Своєю молитвою за вас з’являються вам зичливі – заради надмірної благодаті Божої у вас»
Знаємо, як багато у світі матеріальної нужди, скільки людей потребують допомоги, багатьом не вистачає навіть води. Порівняно з ними навіть дуже бідна людина в наших обставинах почуватиметься багатою. Часто під впливом емоцій ми кидаємось, щоб комусь допомогти, потім знеохочуємось, бо зустрічаємось із живими людьми, з їхніми недоліками, вадами, пристрастями. Знеохочуємось допомагати, бо часто нас використовують, і ми перестаємо довіряти.
Апостол дає нам дуже цінну пораду, що з великої любови до людини можна подбати про неї молитвою. Ми не можемо всім допомогти матеріально, всім приділити час й увагу, щоб сказати добре слово, але можемо у своїй молитві всіх віддавати Господеві – їхні справи, проблеми, труднощі. Цінуймо нашу молитву, і хай вона буде тим місцем, де ми пам’ятатимемо всіх, кого Господь посилає нам.
Від Марка святого Євангелія читáння.
Мр. 13 зач. 3, 20-27.
20. Одного разу, коли Ісус вернувся додому, стільки народу знову там зібралось, що вони не мали змоги їсти. 21. Довідавшись про те, його свояки вийшли, щоб його взяти, бо говорили:
– Він не при собі!
22. А книжники, які прийшли були з Єрусалиму, казали, що він Велзевула має і бісівським князем бісів виганяє. 23. Тоді Ісус прикликав їх до себе й заговорив притчами до них:
– Як може сатана сатану виганяти? 24. Коли яке царство поділене саме в собі, те царство не може встоятись. 25. Коли яка родина розділена сама в собі, не може та родина встоятись. 26. І коли сатана встав сам на себе й розділився, він не може встоятись, і кінець настав йому. 27. Ніхто не може вдертись до сильного в хату й розграбити його добро, якщо він спершу не зв'яже сильного, і тоді розграбить його хату.
Мр. 3, 20–27. «Його свояки вийшли, щоб Його взяти, бо було говорено: “Він не при собі”»
Дивно: найближчі родичі Ісуса не можуть прийняти того, що Він проповідує. Їм складно побачити Бога в особі, яку вони знали змалку як людину.
Не тільки тоді, а завжди, у всіх історичних часах і епохах, людина здебільшого не хоче виділятися, бо їй важко бути інакшою, таку називають часто «білою вороною». Ми хочемо, щоб про нас зайвий раз не говорили, тому уникаємо чогось особливого, що може спровокувати до нас велику увагу. Але саме до особливого, незвичного життя кличе нас Господь. У собі ми завжди переживаємо певний внутрішній конфлікт. З одного боку – знаємо, що говорить Євангеліє і як маємо жити, а з іншого – над нами тяжіє суспільна думка: як усе це буде виглядати в людських очах? Що люди скажуть, що вони подумають і як потім будуть ставитися до мене?
Якщо придивитися до нашого життя – життя християн, то маємо собі чесно й відверто зізнатися, що для нас здебільшого важливіша думка людей, а не Бога, суттєвіше, що скажуть люди, а не Господь. Люди ж говорять то одне, то інше. Нині кажуть: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!»
Бог, який є сталим і незмінним повсякчас, не очікує від нас сьогодні одного, а завтра – іншого. І тому маймо відвагу і старання вслухатися, вдивлятися, чого очікує від нас Господь у тій чи іншій ситуації. Для християнина значно важливіше, що скаже Господь, а не люди.